Гостьова книга

В української мови є слово моє...
Не відсохне язик хай у літері "є".

                      Василь Простопчук.

Петро ПЕРЕБИЙНІС10.10.1995

Над усякі трагікомічні плачі наша Україна все-таки має гідні світу таланти. Ось Василь Простопчук. Поет. Пісняр. Прозаїк. Гуморист. Професіонал у високому розумінні цього слова.
У Простопчука універсальний художній стиль, добірне слово, чітка, вишукана манера поетичного письма. Недаремно його поезії стають чудовими піснями і виконуються популярними співаками в Україні та за її межами. А гумор його поєднує в собі кращі народні традиції і європейський рівень цього складного, неодновимірного жанру. Це гумор комічної ситуації, а не силуваного словотвору.
Це справжній, природний сміх. Може, й дошкульний, але водночас на диво цілющий.

Володимир КОНАШЕВИЧ12.03.1996

Подія? Епізод? Явище!
Про події невпинно сповіщають газети, радіо, телебачення. А от про явища... Ось і нещодавно на УТ-1 промайнув кількасекундний репортаж з м.Луцька про презентацію книги редактора газети "Вічне" Василя Простопчука "Білі метілі" (видавництво "Феміна", Київ, 1995), що відбулася під головуванням відомого киянина Євгена Дударя в обласному театрі. Все було тут досі небачене: переповнена зала прихильників творчості письменника, пісні на його тексти, вірші, гуморески, бувальщини у виконанні друзів-співаків, товаришів-акторів з Волині, Києва, Одеси,Львова. 2-3 години, проведені шанувальниками красного слова в неповторній авторській аурі поезії й гумору з-посеред сірятини кризових буднів, – хіба то не подія?
А вже назавтра хтось почав "професійно" рахувати: у які мільйони карбованців могла б вилитися оренда театру, кіловат-години використаної електрики, добові та проїзд до Луцька Простопчукових друзів, гонорар за їхні виступи? А скільки "тягне" друк у Києві книжки на офсетному папері з твердою обкладинкою й припресовкою плівки? І за старою звичкою просигналив отой "хтось" куди слід, і почалося... Що це - подія, епізод?
Та незмінно нічим завершується все, що починається з нічого. Лиш явища мають під собою солідний грунт. Думка, талант, глибина відчуття й тонкість бачення, мистецтво ніжного слова лірика (до речі, - дуже своєрідного, з домішками лиш цьому авторові властивої іронії), сміливість сатирика, сміхоіскрометність гумориста - все це маємо в новій книзі Василя Простопчука "Білі метілі",як і в доброму десятку його менших і більших попередніх видань. Воістину: талант - явище! Власне, отой безталанний "хтось" і піднявся на свій чорний "подвиг" під дією заздрості до сили справжнього таланту.
Є тут іще одна обставина, яка в час видавничої кризи й вимушеної роботи багатьох письменників "на шухляду" піднімається до рівня гідного наслідування явища: книга побачила світ завдяки колективним зусиллям 36 волинських меценатів, з вдячністю названих автором поіменно.
Отож, як свідчать уже перші епізоди й події, "Білі метілі" Василя Простопчука є, книга вже працює!

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ23.04.1996

Іване, здрастуй! Газети мені передали – і я дуже втішений. Дуже гарна сама манера усих подач – і розміщенням, і ілюстраціями. Та найголовніше – я прочитав Василя Простопчука. Якщо йому треба рекомендація до Спілки – питань нема. З великою охотою я йому таку рекомендацію дам хоча б уже тому, що він поет без хімії. Такі поети у нас майже перевелися. Одним словом, дорогий Іване, ти мене познайомив з поетом справжнім. І я лишнім разом обнімаю тебе за це і лишаюсь твоїм другом, як і завжди.

Олександр РИСАК01.03.1997

МЕТІЛІ ЦВІТУ
Небуденною подією у духовному житті Волині, справжнім святом для шанувальників поетичного слова став вихід у світ книги Василя Простопчука «Білі метілі». Одразу зазначу, що вона привертає увагу своїми надзвичайно високими поліграфічними якостями. Без перебільшення можна стверджувати, що такої ошатної книги ще не видавав жоден з волинських авторів.
А що ж там, всередині? Який то світ знайшов собі прихисток під таким розкішним дахом? Чи врівноважено самою сутністю візуальні коштовності? Чи не буде читацького розчарування від зустрічі зі світом образів рецензованого видання? Така тривога стає тим більше зрозумілою, коли подивитися на цілі гори низькопробних зразків, іменованих, на думку їх авторів, поезією. Чимало такого «чтива» продукує, на жаль, і наше видавництво «Надстир'я». Бо не всяка бувальщина — художня проза, не всякі заримовані (часто — надто примітивно) рядки мають право називатися поезією. Як і, скажімо, піснею — переважна більшість естрадного неонеандерталізму, сконструйованого за принципом: їду на верблюді, що бачу, про те й співаю. А щоб було переконливіше, то найбанальнішу фразу повторюють безліч разів. Та що тут дивуватися словоблуддю районного чи обласного масштабу, коли навіть спікер українського парламенту (судячи з опублікованого опусу в газеті «Нєзавісімость» 15 листопада 1995 року, досить далекий від поезії і глухий до неї) не втримався від спокуси і взявся «збагатити» духовну культуру нації:
Я вам не вірю!
Бо покута
Вас, сонцеликих,
Не пройме.
А Україна муку люту
За вас, перевертні, прийме.
І я не вірю. Бо якщо вже вести мову про цитоване, то тут, очевидь, домінантним треба вважати оце «ме-е», тим більше, що воно, можливо, сконструйоване за принципом ономатопеї. Наступним «віршем» могло би тоді бути щось на «бе-е». Але це вже клопоти столичних видавців та критиків.
А загалом нас активно переслідує агресивне неандертальство, бомбардуючи нашу психіку, нав'язуючи примітивні стереотипи. І тільки вряди-годи серед отого духовного бруду натрапляємо справжні коштовності, які вселяють надію, що її величність Поезія живе і буде жити. Що Слово у справжнього Майстра не піддається девальвації.
Серед отих приємних винятків і вже згадувана книга лірики, гумору та сатири В.Простопчука — своєрідна духовна висота, подолана автором. Ця книга яскраво засвідчує, що відбулося становлення митця, який так одержимо творив і сотворив власний світ — неповторний у своїх стилістичних і концептивних параметрах, у своєму наповненні багатим і глибокодумним «Я».
Вихованець літературної студії імені Василя Чумака при Київському університеті, журналіст за покликанням, він якось досить довго не оприлюднював свої поетичні та гумористичні спроби, лише вряди-годи публікував дошкульні пародії. Тут уже діставалося всім волинським «реєстровим» без найменшої поблажливості на крісла і мундири. Пародії В. Простопчука були помічені читацькою аудиторією, стали фактом мистецького життя Лесиного краю. Мовлю «Лесиного» — і мимоволі ловлю себе на думці, що у цьому означенні наявна прикметна автобіографічність, природжена спорідненість автора з Колодяжненським «духовним гніздом», бо ж його рідні Поповичі територіально (чи то тільки?) тяжіють
до того потужного духовного простору, який освячено генієм Лесі Українки до тої благословенної землі, яку сходила Леся...
Гравітаційне поле своєї великої попередниці Василь Простопчук відчув ще в ранньому дитинстві, атмосферою цього духовного гнізда він дихає і понині. І треба було бачити гордість автора, якому вдалося сфотографувати рідне село з висоти пташиного польоту. Ось родинне обійстя, ставок, школа.. І все це зафіксовано з небесної точки зору, з космосу. Акцентую на цій деталі, оскільки у ній, на мій погляд, «закодовано» світосприймання автора, глибини і висоти його «бачення».
Книга «Білі метілі» починається глибоким філософським роздумом про особливості спільноти. Констатація, здавалось би, узвичаєного звучить запитально. Бо якщо все довкіл, що росте, живе і рухається (дерева, птахи, люди), закономірно утворює певну єдність, то чому ж люди, що поруч живуть, — мовчать? Чому не продовжено отой логічний причинно-наслідковий ряд: ростуть — зростаються, біжать — збігаються, летять — злітаються? Чому насторожує і примушує задуматись опозиційна конструкція «поруч живуть — мовчать»? Адже людина може сповна реалізувати себе тільки у спілкуванні (на те і дарована їй Всевишнім мова). Отож, мовчання людської спільноти —тривожний симптом.*
Останнє слово аналізованого чотиривірша (катрена), як бачимо,
* Цей аспект, до речі, зовсім не був помічений на презентації книги «Білі метілі». Чотиривірш процитовано майстерно, але, на жаль, в останньому рядку зміщено акценти.
переводить попередню художню картину в інші виміри. Можна було б, звісно, сприйняти це як своєрідний поетичний софізм. Але у тім-то й річ, що тут нема навмисного словесного плетива, яке вводить в оману. Тут домінує думка: щось таки порушено в отій всезагальній детермінації. Як сказав би великий У.Шекспір, щось підгнило в королівстві...
Скажуть, що я занадто заглиблююсь у проблеми «тексту» і «підтексту», занадто осимволічую художню деталь. Хто зна, хто зна...
Художній твір чи навіть образ лише тоді мають право на повноцінне функціонування і широкий резонанс, коли вони наповнені глибокою думкою або потужним емоційним спалахом, коли відбувається «прорив» із узвичаєно-побутового ряду в інші сфери, виміри, світи. Бо справжні поети —то серйозні філософи, тільки замість наукових дефініцій вони послуговуються художніми образами. Образами подиву, захоплення, естетичного пізнання. У рецензованій книзі натура митця проявляється то в легкому жарті, опертому на семантичні зчеплення «не пиши мені слів холодних, бо у нас на Волині літо»), то у прозорих символах-асоціаціях:
Сказала: — Йди...
І я собі іду.
А мати сплесне у долоні:
— Дочко!
І чути, як в осінньому саду
Тесть набиває обручі на бочку.
Підтекстово асоціативна «каблучка» і акцентовані у тексті «обручі» функціонально досить близькі, а символіка художньої деталі нічим не завуальована.
Специфіка мислення В. Простопчука характеризується афористичністю, що. як відомо, наповнює художній світ медитативністю. Ось лише окремі приклади:
Сильніша за шаблі й мечі
Сльоза жіноча на моїм плечі.
Або: На усі гаразди людські
очі заздрі.
Інколи авторська позиція виявляється доволі відкрито, у неприхованому ставленні до осмислюваної проблеми і, врешті-решт, до проблеми екзистенції автора і кожного з нас. Бо, приміром, скільки особистісного маємо у поетичних рядках:
Шапчина заржавленого цвяха — Кровиночка розп'ятого Христа.
Подекуди авторська позиція реалізується прийомом так званого відстороненого мовлення, де, на перший погляд, митець лише фіксує окремі «зримості», конструюючи художню картину світу, здавалось би, простим переліком Але коли уважніше придивитися і вслухатися, то мимоволі відчуваєш емоційні поклики автора, його болі і тривоги, його громадянський неспокій.
У Божім гласі —
галасу надрив, Святиться Храм
сокирою і блудом. В нічному небі —
купол, мов нарив, На тілі
обезбожненого люду.
Вірш-строфа, вірш-сполох... Художня ідея реалізується прийомом контрастики і майстерного лексичного навантаження: Божий глас і галасу надрив; купол, мов нарив; купол — і обезбожнений люд; Храм — і сокира, блуд; небо — і натовп грішників...
Логічним продовженням аналізованого катрена стала наступна поезія — «Замки на двері...» з такою сумною констатацією («В душі — пітьма») і таким тривожно-болісним умовиводом:
...Бог, може, є, Але немає віри.
Погляд автора на світ і речі в ньому, на взаємозалежності і сутність сущого неначе спонукає до переоцінки цінностей, до поглиблених самохарактеристик. Бо-таки справді варто ще і ще раз задуматись, як же так сталося, що:
Ключі від раю Бог Петру довірив, Який аж тричі зраджував Христа.
Або це відверте самовшнання:
Ми просимо безгрішності в молитві, а по молитві просимо гріха.
Автор вміє подивитися на узвичаєне під несподіваним кутом зору, перевести художню оповідь в іншу площину. Ось, приміром, вірш «Щедрий вечір приведу...» Дія розгортається «за сценарієм» народних традицій з усіма атрибутами свят-вечора: кутя, мед, у зборі вся родина. Та раптом оте «згадую» — і відбувається перехід в інші площини та виміри. Маємо чітке протистояння «тут» і «там».
«Тут»: родинний затишок; святкова урочистість, всі родичі. «Там» — «самотня у саду молода калина». Таке протистояння народжує досить розлогі асоціації, вводить у контекст
української народної символіки, підключає до асоціативних спалахів читацький досвід. До речі, маємо тут поєднання реалістичної манери з елементами мпресіонізму.
Наративність — і спалах-зблиск, видиво, яке ледь вловлюється крізь морозом мережну шибку у вечірньому мерехтінні.
Автор рецензованої книги вміє на досить локалізованій площині розгорнути широку панораму художнього дійства. Вірш «В аптеці для інвалідів...» нараховує лише п'ятнадцять слів, але в них доля людини, трагедія, наша біда і стид державі.
Певно, найприкметнішою
особливістю поетичної творчості В. Простопчука є близькість до Стефаниківської манери мислення, лаконізм і вагомість художньої деталі. Скільки вже написано про сивину, скільки прекрасних метафор побудовано навколо цього поняття! Тут і сніг на скронях, і затуманились скроні і т.п. Але побачити (й відчути!), як на скронях «біжить по волосинці сивина», це вже справді новаторське, Простопчуківське.
Подекуди зустрічаємо досить розгалужену асоціативність, тонкі перегуки зі світовою класикою. Як, приміром, у вірші «Цей образ дорогий...» — з О. Пушкіним (точніше, Пушкіним — Сааді):
Одні нам — вороги, А інші — їх немає.
Поглибленої асоціативності автор нерідко досягає за допомогою прийому «теза — антитеза — висновок», тільки останній компонент не завше з крапкою над «і». Подекуди завершальний акорд цієї системи звучить роздумливо-запитально, він
акумулює в собі процес, який триває. Так, у вірші «Гадав, що у горі...» висхідною позицією є апріорне «у горі слова, як зорі, — освітять душу». Своєрідна антитеза як недомовлене узагальнення з очевидною опозицією і, нарешті, запитально-тривожне: «Слова! Що з вами?» У підтексті, як бачимо, пульсує думка про девальвацію слова, у тексті — щемний роздум-запитання.
За принципом опозиційних структур побудовано чимало віршів В. Простопчука. Ось, наприклад, вірш «Ой, у ніч на Івана Купала». Автор неначе присипляє читацьку увагу розповіддю про трагедію, яка сталася. Дівчина пішла по воду — і пропала. Понесло її бистриною. Мінорна тональність, відповідний настрій. Та ось несподіваний пуант («зі мною») — і вже первісне трагедійне («пропала») втратило свій основний смисл, перейшло у площину переносного значення, бо ж понесло дівчину «бистриною... зі мною».
Ця опозиція інколи виявляє себе на рівні прихованого контрасту. Бо, здавалось би, капелюх і папахи перебувають в одновимірному протистоянні — професійно-сезонному чи то що. Але смисловою домінантою вірша став епітет «доблесних». Автор неначе зупинив нас посеред міської круговерті, спонукаючи до роздумів, до оціночних характеристик не тільки (і, навіть, не стільки!) «доблесних папах» (він, до речі, не нав'язує нам свою оцінку, навіть не бере опорне слово в лапки), але й ще чогось. Певно, нашої сутності, наших духовних ран, нашої історії і сучасності. Бо, як сказав би О. Ольжич, «держава будується нині».
У рецензованій книзі досить помітною є посилена увага до Слова у всіх його вимірах та модуляціях, у розмаїтій комбінаториці словесних кодів-символів на кшталт «ідуть гегемони і їдуть вожді». Це прагнення до «вимірювання» і «виважування» Слова, до смакування ним і замилування його барвами проявляється то у промовистій омонімії (Біля Прип'яті білі прип'яті береги..?), то в інтенсивній градації (потоптані — потоплені — покинуті — спустошені — забуті), то в ефективному послуговуванні мікроанафорою (НЕземна, НЕмислима, НЕгадана, НЕждана, НЕпізнана) зі своєрідним обрамленням «чужа-жадана», позначеним літературними ремінісценціями (пор. у В! Сосюри: «Та на тебе, чужу і кохану, я б і славу свою проміняв»; у А. Татаренка «Здравствуй, чужая милая, та, что была моей»), то у внутрішньому римуванні («у партері — одні сутенери»'), то у вдалому послуговуванні алітерацією (СВІТ ТеаТР... А люди — акТОРи. ТРагедійно СміяВСя ШекСпіР...») та асонансами:
иіУкАв зОлОчЕнІ клЮчІ в лїтА ЮнАчї нїчОгО нАчЕ УночІ
нІхтО нЕ бАчИв.
Зразком майстерного звукопису із акцентованим внутрішнім римуванням і практично ідеальним асонансом може бути вірш «Чорні бусли» — НА ОслОнІ нА ОсОннІ мУхИ сОннІ: а—о-о-і; а-о-о-і; у-и-о-і.
Варто також наголосити, що в ліриці В. Простопчука чітко реалізовано активне авторське начало, часто виражене акцентованим «Я». До речі, оте «Я» (з похідними) займає першу позицію в ієрархії взаємин «Я — ТИ». А втім нічого тут дивного. Ще Г.Гегель свого часу писав, що «у центрі ліричної поезії повинен стояти поетичний конкретний суб'єкт, поет, що складає справжній зміст ліричної поезії». Певно, з цим не можна не погодитися. Бо «Вона» органічно входить у внутрішній світ поета, вимірюється ним і вимірює обшири його душі, сутність його особистості. Бо «Вона» в інтимній ліриці великою мірою стає alter ego поета.
Словесна тканина вірша В.Простопчука легка, невимушена, подекуди позначена ледь помітним імпресіонізмом. Ось, скажімо, замальовка «Над озером». Спроба погратися словом, навіть по-авангардистськи розглянути його, акцентувати навіть на структурних компонентах слова. Але водночас не тільки гра. Оце «ні», виділене графічно зі складу дієприкметника, вказує на миттєвості, швидкоплинності названих явищ, на їх неминучу кінечність. Звідси й акцентоване «ні» як заперечення названих реалій. А далі йде наративний поворот-узагальнення {«Всі погаснуть кола») і — опозиційне! — внутрішній світ ліричного персонажа.
Добре володіючи версифікацією, автор нерідко послуговується багатою римою (заміситься — за місяця, не плачуть — нетерплячі, вершим — першою, як леви — сталеві та ін.), розкішною, сказати б, барокковою метафористикою («ніжно в карість твою задивлюся», «ти прийшла у печаль моїх пальців легким дотиком стомлених вій»), своєрідним інверсованим обрамленням (див.: «Білі метілі»), майстерно акцентованою строфікою («І всі...», «Ранок. Тиша...»), цікавою аранжировкою поетичного рядка
Прикметною особливістю лірики В. Простопчука є те, що автор, як
правило, не пояснює певну проблему чи ситуацію, не коментує її. Він лише зосереджує навколо неї увагу, спонукаючи до роздумів. А в цьому одна з найважливіших якостей справжнього художнього твору.
Вартою уваги є система порівнянь, зафіксована у рецензованій книзі. Маємо тут різні типи: коли предмет порівняння і предикат порівняння пов'язані тільки з матеріальним світом («ти, немов оса»), а також різновиди «матеріальне — духовне» і навпаки (мій погляд, наче день; ви, як біль молодий).
Емоційні спалахи поета нерідко позначені цікавими асоціаціями, народженими «на стикові» мистецтва, перш за все Слова і Музики, Слова і Малярства! Бо-таки треба мати неабиякий слух і творчу фантазію, аби почути, як
... голосить надворі Вітер осінній, немов Марш Мендельсона в мінорі ...вітер скрипнув, добравши в ніч скрипкового ключа.
Щось воістину Тичининське бринить в одному з тривіршів «Музика»:
Між тобою і небом струни дощу. Я — вітер.
А які розлогі асоціації викликає розкішна метафора-портрет коханої ліричного персонажа:
Ти — музика зажуреної скрипки, прихилена любов'ю до плеча.
Автор вміє викликати в нашій уяві музичні ефекти комбінацією повторів,
розмаїтих, часто досить несподіваних словосполук.
Загалом у рецензованій книзі нараховуємо тринадцять музичних термінів та назв, включаючи імена композиторів Ліста та Мендельсона. Серед музичних інструментів — рояль, скрипка. Але є ще особливі інструменти, створені фантазією автора, приміром, музика вітру на струнах дощу. Цікавою постає у рецензованій книзі колористика, яка нараховує п'ятнадцять кольорів та їх відтінків. За інтенсивністю кольорової гами на першому плані, як і варто було сподіватися (бо ж «Білі метілі»),—білий колір, названий вісімнадцять разів. Далі йдуть чорний, блакитний та синій. Отже, кольорова гама за початковим тричленом: біло-чорно-блакитна. Що ж означено білою барвою? Білі метілі, гнізда, сонце, ромашки, акації, береги, білий дім, день, смуток, світ, вибух колін, білопінне вино і «ніч білих-білих лелек».
Поєднання різних способів художнього освоєння світу дозволяє авторові освітлювати зображуване перехресними променями, моделювати різні аспекти, взаємодії «об'єкт-суб'єкт», створювати багатомірні, «об'ємні» образи.
Характерну особливість стильової манери В. Простопчука складають своєрідні прикінцеві пуанти-символи: висока подушка («Яка ти горда...»), колодяжний журавель («У першої — очі...». Скажім, кульмінаційний спалах в останньому вірші передано через раптову перерваність) «...у третьої... Ой! Чи ж мені журавель уклоняється?» Символічний образ криничного журавля доволі промовистий, він кличе до тої, у котрої «Очі — що вода у Kpuницi». Але тут є ще один, намічений у підтексті, образ. У народі мовлять: «...втопився у дівочих очах», себто безмежно закохався.
Маємо також проблему вибору ліричного персонажа. Сам же вибір приховано прозорою асоціацією (правда, у тексті коректорський недогляд, оскільки ситуація вимагає питального речення, а не окличного). Стрімкість анапестичного ритму, обумовлена наявністю дводольної анакрузи і однодольної епікрузи (складових і паузних), надає поезії чіткої музичної організації.*
Зразки ідеальної ритмомелодики, повної унісонності паралельних рядків бачимо у вірші-пісні «Ой, весло понесло...»:
Біля Прип'яті білі прип'яті береги,
хвиля-ласиця тепло лащиться до ноги...
Подекуди автор демонструє майстерне послуговування ритмічною ретардацією, детермінованою певною ситуативністю:
Ось і прийшов я,
непрошений...
Пауза після особового займенника обумовлена, сказати б, лексичною несумісністю: прийшов—непрошений. На сюжетному рівні тут мимоволі постає картина І. Рєпіна «Не чекали» з отією
* Нагадаємо, що анакруза уподібнюється музичному затактові. Мелодика анапеста дала підстави античній фантазії створити міфічного винахідника цього віршованого розміру — кривоногого поета Тіртея, з віршами-піснями якого стародавні воїни йшли у бій.
виразною фіксацією затримки. Щойно був «тут» і «там» (звісно, різновимірний), але він раптом завмер, зупинився у розвитку.
Гумористичність натури В. Простопчука виявляється як на рівні сюжету (комізм ситуацій), так і стильової манери. Інколи таким організуючим центром може стати слово-кпин {«Від біди, від біди...»), або художня деталь, яка переводить «дійство» в інший вимір («На третій день весілля...«), подекуди — своєрідні опозиційні структури («Йому хай руки...», «О солод вуст!...»). В останньому, наприклад, вірші досить вдало обіграно варіативні значення лексеми «божевілля» (шаленство пристрасті і поза-норма). Зачарування принадами коханої — і:
Дивуюся, і як від тебе ще
Не збожеволів чоловік твій, мила.
Це тим більше показово, що на контраверзі — «солод вуст» і «незбагненна божевілля сила». Що не кажи, а вміє таки викрешувати на контрастах оті свої, простопчуківські кпини.
Свіжість поетичного погляду, опертого на гумористичну основу, дозволяє йому по-своєму подивитися на узвичаєні істини, надати їм цілком нового звучання. Ще старогрецький лірик Алкей дав життя відомому афоризмові in vino Veritas. Цією крилатою фразою послуговувалися Пліній Старший, ваганти, О. Грибоедов, А. Чехов, О. Блок та інші. У В. Простопчука, замість «істина — у вині», звучить: «у вині — не істина, а гріх».
Особливої уваги заслуговує інтимна лірика поета — то осяйна, романтично піднесена, то з присмаком прагматизму
і здорового глузду. До творчих знахідок поета можна зарахувати такі поезії: «Ти пам'ятаєш, люба?», «Ранок. Тиша...», «О, радосте із карими очима», «Явилася... Тепер навік моя!», «Ти прийшла у печаль...», «Впаду і затихну...» та інші.
Жартуючи, автор зізнається, що його «судитимуть за потяг до краси», а ще за те, що він дівчатам «пороздавав довколишні ліси». Він хоче, аби восторжествувала справедливість, бо як це так — мусульманин може мати в домі чотири жінки, а він лише одну, Була навіть думка така — перейти у мусульманство. Не перейшов. Але ж якась компенсація має бути. Отож він і цілує шалено біля одвірків, у п'янкій соломі, в отавах...
Звідси, очевидно, і «закономірна» претензійність на гаремне право, на полігамність. Тож які вони, оті красуні Василевого гарему? Якими рисами наділяє «володар» кожну з них? Вона «дуже-дуже ніжна», горда, грайлива, пустунка, життєрадісна, з юними персами, зі смутком у ході, з карим волоссям, з карими очима (варіанти: «Очей голубінь», «очі, що вода з криниці»), буває, що й «з сльозою ув очах». У неї сміх, мов жайвір, золота коса, «груди у стилі українського барокко», погляд, як яблуко з райського саду. Особливого значення, як і годиться, надається вустам. Вони і пухкенькі, і пушком припорошені, і дуже-дуже солоденькі («0 солод вуст!»), а поцілунок такий, що луна від нього може розбудити ранок. Кохається не принагідно, бо чому б то чоловік запізнювався з сільськогосподарськими роботами («Весною жінки добрішають. Я пізно саджу картоплю»). Вона, його обраниця, асоціюється з музикою зажуреної скрипки (правда, інколи і з осою!). Вона така владна і красива, що може поглядом вітер зупинити («Глянула — й вітер спинивсь, зачарований»), така ніжна й легко ранима, що може об кінчик травинки вколоти .лікоть. А ще вона — «грішниця на сповіді», «немов царівна у віночку з брості». Чому ж вона така багатолика? Бо вона не одна. Та кожен раз, зізнається автор, «як перша», одвічна загадка любові. Загалом маємо тут реальне й ідеальне, тілесне і духовне, грішне й праведне. Правда, варто наголосити, що тема «Жінки й дівчата, оспівані В. Простопчуком», заслуговує окремої «серйозної» розвідки.
Доволі цікавими у творчому доробку поета і перспективними є його вірші (терцети), де знову-таки виявляється характерна особливість мислення автора — його лаконізм, посилена увага до художньої деталі, до Слова.
До рецензованої книги включено три розділи ліричної поезії («Піраміда душі», «Закон солов'їних дібров», «Ой, весло понесло»), цикл білих хокку «Кленове листя», розділ дитячої поезії «Чорні бусли» (вірші, загадки, скоромовки), різножанровий розділ «Правильна абетка» (гуморески, казка, уривок з сатирично-пригодницької повісті, літературні пародії, ВАСюкізми, ФРАЗИаЛоГІЗМИ, каламбури), а також прозовий розділ «Волинські бувальщини». Чимало того, що увійшло до книги «Білі метілі», вже публікувалося, але при «передруці» внесено нерідко суттєві корективи, перш за все, максимально скорочено ряд творів. Якщо, приміром, вірш «Почуття» нараховував чотирнадцять рядків, то тепер залишилося лише І чотири перших; «Не кажи мені слів І холодних...» — відповідно шістнадцять і три (точніше, залишилося колишніх два, тільки передані вони новою строфікою). Відбулися деякі смислово-стилістичні уточнення.
Загалом же книга «Білі метілі» сучасна і актуальна в повному розумінні цього слова. Спілкування з нею буде приємним і корисним для вдумливого, допитливого читача.

Віталій АБЛІЦОВ15.08.1997

Між двома гранями таланту автора є об'єднувальні риси — афористичність та лаконізм, точність вислову. Словом, все те, що надає і поезії, й гумору Василя Простопчука філософських настроїв.
Небагатослівна поезія Василя Простопчука нагадує невеликі за розміром пейзажі Івана Похитонова, які відзначаються гармонійним колоритом і мініатюрною технікою виконання. І коли спробувати знайти місце волинського поета в українській літературі, то найближче стоп» він до Богдана-Ігоря Антонича — в обох сильне зображувальне начало й нахил до філософського узагальнення.
Очевидно, мало назвати лише Б.-І. Антонича. Афористичність, лаконізм творів Василя Простопчука нагадують нам творчу манеру Івана Котляревського, Григорія Сковороди, Леоніда Глібова. І це закономірно, адже поет не лише лірик, а й талановитий гуморист. Але ми не обмежимось лише іменами вітчизняних вчителів волинського поета. Простопчукові афористичні сентенції та вислови близькі наведеним моральним максимам Ф. Ларошфуко та «Дослідам» М. Монтеня.
Зміст афористичної поезії обумовлює епоха. Ядром майже кожного твору Василя Простопчука є думка-сумнів, думка-передбачення, думка-емоція.
Романтична концепція людського життя, якій відданий Простопчук-поет, грунтується на його оптимістичнім світогляді, якому не чужі сумніви й іронічність.
Може, від цих рис йде захоплення Василя Простопчука і лірикою, й гумором?

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ16.05.2001

Щасливий той, чиї вуста обпалює гарячий вітер кохання і хто не шукає загублену сльозу у витолочених пристрастю високих травах. У стократ щасливіший той, кого наділив Господь даром вихоплювати з гарячих губ закоханих безтямно свавільні слова солодких мук любові, хто здатен завмерти в подиві й захопленні перед великим дивом єднання душі і тіла та приречено визнати:
О геть слова!
Нікчемні всі слова,
Коли в гаю –
лиш ми на цілу вічність,
І чебрецем хмеліє голова…
Казати нам про любов розпочав рано. Як і благати поетичним словом: “Люби мене шалено”, розгортати осінній жар “Кленового листя” і у вечоровій тиші “Неминучої” виповідати “Любовну молитву”. Поривався в ім’я “Торжества справедливості” з “Вдихом і видихом”, “Веселими розмовками” і “Скоромовками” розповідати “Волинські бувальщини” і з природним почуттям гумору посилати “Сучасні прокльони”, “Васюкізми” та “ФразиАлогізми” на голови ідеологічно віджилих, морально сірих, ницих духом…
І хоча поет знав, що “у кожному цілунку – зради трунок”, вірив, що, як “землю з небом з’єднує душа”, так і людей єднає любов, бо душа без кохання – храм без жерців. Молодого поета манили зачаровані кола метафор, магія творення нового стану душі. Що ж, коли ти
здатний задивитися в “карість свого кохання”, тоді зможеш побачити, як “трава зі сну повільно розтуляє очі”, як сльоза коханої зависає краплиночкою над “і”, як місяць гострою шаблею стереже твоє кохання і в тобі починає набухати спрагою самовираження Слово.
Чекаю слова: слова-дивини…
Такого слова, що відводить сни,
Хмільного з ночі, кольору ромашки,
Зі смаком вишні, запахом весни.

Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ14.04.2002

“Подалі від ближнього” і “Блаженність” – дві книжки, які поєднуються не тільки прізвищем їхнього автора Василя Простопчука, але й такою ще вчора рідкісною для українських поетів прикметою: гострим і тонким розумом, артистичним володінням словом, точним малюнком, що нагадує гравюру на сталі.
Книжку сатири й гумору “Подалі від ближнього” можна б цитувати від першої до останньої сторінки, і доводиться лише дивуватися, чому на українських телеекранах з самого досвіту до пізньої ночі вигарцьовують завезені з ближнього зарубіжжя відставні сатирики й гумористи і не чути такого дотепного слова, як те ж слово Василя Простопчука. Він навіть винайшов свої власні афоризми, які назвав “Васюкізмами” і які можна належно поцінувати, починаючи від першого, яким відкривається книжка, – “Не треба чекати милостині від влади, взяти її – наше завдання” – і аж до надзвичайно актуального після багатостраждальних українських виборів: “Коли у вас не всі вдома, то це означає, що хтось пішов у депутати”.
Книжка любовної лірики по-своєму унікальна. Тут з високою тактовністю, смаком і, я б сказав, вишуканістю знайдено талановите злиття поетичного слова з художницьким малюнком – поезій Василя Простопчука і графіки Андрія Чебикіна, відомого майстра цього непростого жанру. Чебикін володіє унікальним даром – одною лиш лінією, проведеною, здавалося б, недбало, без зусилля, передати красу, чарівність і неповторність жіночого тіла, а поет Простопчук, мовби вторячи своєму талановитому товаришеві, не тільки вимальовує словом звабливі лінії коханої, але й доповнює художника з допомогою суто своїх, поетичних засобів:
Відкрита, розкрита,
як біла лілея, розквітла,
Лежиш ти на ложі,
впокорена, тиха і світла,
Відверта і щира,
без остраху…
Тільки дві тіні
Сховались за персами
від сороміцького світла.
Після майже столітніх більшовицьких знущань над нашою жінкою (“Жінки – на трактор”, “Жінка в колгоспі – велика сила”) і поряд з модерністськими намаганнями запхнути жінку в брудний і принизливий порносвіт, любовна лірика Василя Простопчука звучить як чисте й радісне об’явлення нових надій і вознесень українського слова і українського погляду на світ.

Леонід ГОРЛАЧ16.04.2002

Василь Простопчук для мене – відкриття нинішнього року…
Не сьогодні сказано: стислість – сестра таланту. І Василь Простопчук доводить це ще раз: які тонкі й точні обриси рідного краю прозирають крізь слова!
Справжня поезія тим і відрізняється від буденної прозової мови, що вона змушує слово відкривати несподівані грані, чарувати несподіваним поворотом думки та почуття.
Взагалі Василеві Простопчуку часто-густо вдається досягти буквально афористичності і в катренах, і в дворядкових мініатюрах. Скажімо, можна сміливо записувати до найсолідніших світових антологій такі рядки волинського поета:
Сильніша за шаблі й мечі
Сльоза жіноча на плечі.
І в більшості прозових мініатюр автор демонструє майстерність компонування словесної ікебани – там почуття тримаються в берегах традиції, там кожен художній штрих нагадує кольорову гаму, там панує загадковість недомовленого.
На персах твоїх
синій вечір заснув
зі мною.
А хіба не гідне продовження традицій перської поезії з її чільником Омаром Хайямом знаходимо в катренах українського сучасного поета, написаних, мабуть, уже в зрілі літа?
Не все збулося, що дано,
Не все ще випите вино…
У ніжці з чистого кришталю
Дівоче зблиснуло стегно.
Таке відкриття під силу зробити тільки справжньому поетові, розкутому, незаангажованому, самосутньому, котрий не боїться відірватися від стоптаного тисячами ніг попередників берега, а сміливо віддається стихії самого процесу творення. Цим і приваблює слово Василя Простопчука.
Отже, маємо в Україні поета справжнього, майстра мініатюри, тонкого лірика, без якого годі уявляти собі все сучасне літературне поле.

Андрій ЧЕБИКІН17.04.2002

Вдячний Миколі Жулинському, який познайомив мене з поезією Василя Простопчука. Із захопленням прочитав рукопис збірки любовної лірики «Блаженність» і взявся її ілюструвати. Книга вийшла вдалою. Крила слова і рисунка підняли наші душі на ще достойнішу поетичну високость.

Іван ЧЕРНЕЦЬКИЙ18.04.2008

Впродовж десяти років читаю на сторінках газети «Віче» васюкізми Василя Простопчука — короткі, дотепні, влучні, часто філософськи забарвлені. Тож, зібрані під одну палітурку, вони прислуговуються вимогливому читачеві, який любить містке й мудре слово.

Олена РИЖКО19.04.2008

У творчості Василя Простопчука філігранно переплелися любов до мудрості й любов до жінки. Його поетичні мініатюри — яскраві лапідарні формули повнокровного життя, що випали в сіру реальність щоденного побуту, осяявши його іскристою повнокольорністю буття.

Феодосій МАНДЗЮК15.05.2008

Пісні, катрени, рубаї, хоку, ліричні жарти, сказання, епіграми, гуморески, байки, каламбури, одновірші, центони, пародії, бувальщини, афоризми-гноми, вірші для дітей, загадки, фразиАлогізми, скоромовки. Мало який поет поєднує таку широту тематики і жанрову різноманітність. Вражає його висока працездатність, постійний пошук нового у змісті і формі віршованого твору.
Саме цей пошук привів Василя Простопчука до викристалізуваної мініатюри, у якій є філософське начало, прихована, а то й відверта іронія, сарказм, а головне – дотепність думки і досконала форма.

Наталія МАЛІМОН26.05.2008

В один час у київську квартиру письменника Анатолія Дімарова (з котрим, не можу сказати, що дружимо чи приятелюємо, але добре знаємося, бо це улюблений письменник моєї родини) прийшли «живий класик» української літератури Ліна Костенко, талановита поетеса Ірина Жиленко і львівські медики – професор-імунолог Валентина Чоп’як (її тато і Анатолій Дімаров товаришували) з чоловіком, доктором медичних наук, кардіологом Юрієм Федоровим. Говорили і про сучасну літературу, про те, що кожен час пропонує своїх талановитих поетів. Для прикладу Анатолій Андрійович дістав книжечку «Рубаїв» Василя Простопчука (яку йому хтось привіз з Волині) й зачитав кілька поезій.
– Вслухайтеся, який тут образ, який малюнок! – висловила думку Ліна Костенко.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ04.03.2009

Як відомо, талановитий твір – це відкриття за змістом і винахід за формою. Василь Простопчук справді винаходить для себе суто індивідуальні літературні форми і справді наповнює їх суто своїм художнім змістом. Аби в цьому допевнитися, досить бодай заглянути до котрогось з його томів під назвою "Непристольні гноми". Це, очевидно, найпомітніші публікації гумору і сатири останніх літ. Василь Простопчук належить до найяскравіших і найдотепніших майстрів веселого цеху. Такого комічного ефекту, такої сміхової енергії, такого віртуозного володіння жанрами афоризму, максими, сентенції, як у нього, в нашій літературі треба довго шукати.

Йосип СТРУЦЮК21.03.2009

Мою увагу привернули ще ранні вірші Василя Простопчука. Здається, девятикласником він вислав їх до молодіжної газети. Позаяк мені довірили зробити огляд поетичної пошти, то я і відмітив їх уже як керівник літературної студії «Лесин кадуб».
Десь через кільканадцять років Василь показав мені свій доробок, і я порадив йому укомплектувати свою першу поетичну збірку. Це була досить цікава збірка з оригінальним мисленням і в багатьох випадках із доволі пісенним ритмом. Закономірно, що невзабарі на основі тих текстів деякі композитори написали чудові пісні, які інтерпретували відомі виконавці. До речі, ці пісні й досі звучать не лишень по обласному, а й по всеукраїнському радіо.
Насьогодні волинський автор видав кільканадцять поетичних збірників. Найбільш промовистими серед них є двотомник вибраних творів, де поет проявив себе як чудовий лірик і дотепний гуморист.

Іван КОРСАК23.03.2009

Василя Простопчука, гадаю, категорично заборонено читати поспіхом. Бо звичне слово у нього набуває раптом незвичного, не побаченого нами досі відтінку і ще не знаного смаку. Автор на свою творчу голову вибрав чи не найважчий жанр, бо ці «малі форми» потребують колосально великої праці, творчих мозолів та поту. Але ніякі мозолі тут не стануть у помочі, як не буде таланту від Бога...
Читати з-під пера Василя Простопчука можна з немалою втіхою і в час, коли тиха радість лягає на душу, і тоді, коли якась прикрість спадає на неї передчасним, липким і мокрим, набридливим осіннім снігом. Бо в іронічному підтексті незмінно бринить: що б і хто не казав, а життя все ж прекрасне.
Такої афористичності, як у Василя Простопчука, на нашому творчому лану сьогодні у цьому жанрі немає. Нема – і годі.

Віктор БАРАНОВ27.03.2009

Незабутній Микола Вінграновський сказав про поезію Василя Простопчука так: «Він поет без хімії». Висока оцінка видатного Майстра напрочуд влучно характеризує Простопчукову творчість. Спілка наша лишень підсилює власний авторитет із таким поетом.

Микола ЯКИМЕНКО05.04.2009

Кажуть Біблію можна скоротити до одного слова – любов. Вірші Василя Простопчука в одне слово не вміщаються. Але і зайвих немає: все ємко, влучно, дотепно. Його книги можна перечитувати десятки разів – і щораз відкриватимеш щось нове. У них і народна філософія, й український сарказм, і гоголівська тонка лірика. Гумор у Василя такий іскрометний, а сатира такої високої напруги, що не дай Боже потрапити під їхній вогонь.

Марія ЯКУБОВСЬКА09.04.2009

...Липневий вечір. Цибуля і часник — просто з городу, помиті біля криниці. Зелена трава, колекція каміння. А найголовніший камінь — з батьківського городу.
Хочеш забути — забудь, Хочеш згадати — згадай... Білі метілі метуть, Білі метілі у даль...
Просто і зухвало, відверто і наполегливо. Якась козацька відчайдушність у тих рядках, безмір степу і всесилля молодецтва. Він — трохи інакший від тих письменників, яких знаю традиційно — заможніший (редактор обласної газети!), але попри все — розчулений, закоханий, вразливий...
Скапують липневі зорі у келихи червоного вина. Сільська хата модернізовано переобладнана під гостинну оселю. Село під Луцьком... Тут гостріше відчуваєш смисл життя і гостроту слова...

Святослав ПИРОЖКО19.05.2009

Він багато пише і головне – добре. Це ще раз засвідчує книжка «Непристольні гноми»: тут є фрази, що наводять на роздуми, є вислови, які викликають усмішку, а більшість із них становлять те єдине ціле, що заслуговує на поцінування як афоризми, воістину оригінальні, варті запам'ятовування і широкого цитування.

Ольга МАКСИМ’ЯК26.05.2009

Творчість Василя Простопчука – це відображення думок пересічного українця, які він часто боїться висловити уголос, це світ асоціацій, світ алегорій, емоційний бунт, який проявляється у зіставленні буденних явищ сірої реальності та іронічності почуттів.

Анатолій ЯКУБЮК11.06.2009

Василь Простопчук став відроджувачем давньої традиції, започаткованої в українській літературі ще Данилом Братковським і Григорієм Сковородою, коли поетичний твір зводився до мініатюри (строфи). Більше того, він підняв її до рівня ідеальної досконалості. Його літературні мініатюри – це абсолютно ритмічні і чудово заримовані афоризми, тобто короткі влучні вислови, що мають лаконічну форму, закінчений зміст і виражають глибоку й оригінальну узагальнену думку. Непристольні гноми – нове явище у сучасній українській літературі.

Віктор БАРАНОВ30.01.2010

голова Київської організації Національної спілки письменників України,
головний редактор журналу “Київ”,
заслужений діяч мистецтв України.

НАРОДЖЕНИЙ УСУПЕРЕЧ ПРОГНОЗАМ
Ми познайомилися восени 1970 року на літературній студії Київського Шевченкового університету “СіЧ” (студія імені Чумака), засідання якої Василь Простопчук почав відвідувати, щойно вступивши на факультет журналістики. Він запам'ятався з першої ж “проби голосу” в студійському гурті “майбутніх геніїв і талантів” цікавим віршем “Я народився всупереч прогнозам”, та й не тільки ним. У похмурі й небезпечні роки брежнєво-сусловщини “СіЧ” була нашою студентською вольницею. Можливо сама назва накладала відбиток на спосіб нашого мислення, ми не писали віршів про партію й побудову комунізму, були безоглядно-безстрашними в розмовах про поезію й не тільки, запрошували в гості тоді ще молодих шістдесятників – Івана Драча, Віталія Коротича й навіть опального критика Віктора Панасовича Іванисенка, з чиїм сином Володимиром я мешкав у одній гуртожитській кімнаті.
Коли Україною прокотилася друга хвиля жорстоких репресій проти національно свідомої інтелігенції (1972 р.), почалася масова “зачистка” всього, що викликало у влади найменшу підозру на “український буржуазний націоналізм”. Звісно ж назва “СіЧ” не могла не дратувати ідеологічних наглядачів компартійного режиму, і студію без нашої згоди перейменували на “СіР” (імені Рильського). Воднораз від керівництва нею було усунуто відомого професора, нашого улюбленця Миколу Йосиповича Сиротюка, одного з авторів щойно виданої 8-томної “Історії української літератури”, якому раптом висунули ідеологічні претензії. Ми з Василем Простопчуком і Станіславом Чернілевським вчинили акт внутрішнього протесту, переставши ходити на “СіР”, хоч я вже й був її старостою. Либонь саме тоді ми вчилися позбуватися синдрому страху перед системою, хоч ніхто з нас і не уявляв, що через два десятиліття вона спочине в Бозі.
Забігаючи наперед, скажу, що, коли бодай трішки запахне наближенням краху “есесесеру”, я напишу вірш “До українців” (1989 р.), а Простопчук почне друкувати в редагованій ним газеті “Молодий ленінець” (з 1990 р. – “Молода Волинь”) крамольні на тоді РУХівські матеріали й документи, а також заснує Волинську асоціацію сатириків та її зухвале видання “Нате!”, визнане найкращим українським сатиричним часописом 1992 року.
Після університету я залишився в Києві, а Василь вернувся на свою Волинь, де, здавалося, його цілковито поглинуло щоденне газетярство. І зустрілися ми знову вже року 1979-го як учасники Всеукраїнської наради молодих літераторів. У мене щойно вийшла перша збірка –“Народження полум'я”, і Василь передав мені під час першого засідання записку: “Привіт народженому полум'ям!” У перерві ми тепло обнялися, й відтоді наша дружба не знала пауз.
Я неспроста згадав газетярство. Скількох талановитих воно затягло у свій суєтний вир і тим самим згасило в них вогонь художньої творчості! На щастя Простопчука це лихо обминуло. Він не квапився форсувати свої поетичні претензії, писав для душі, а не для кількості публікацій, нарощуючи в собі шар творчого чорнозему, на якому з часом заврожаїлося напрочуд благодатно й рясно. У ці роки тривала інтенсивна праця “в собі”: багато читалося української і світової літератури, особливо поезії, осмислювалося й зважувалося прочитане, а воднораз вироблялася особиста система естетичних поглядів і цінностей. Надзвичайно уважний, доскіпливий і аналітичний шанувальник “чужого”, Василь навчився не легковажити словом власним. Його дебютна збірка лірики “Дерева, що поруч ростуть” (К., “Радянський письменник”, 1991) явила уповні сформованого поета. На підтвердження сказаного пошлюсь на авторитет і бездоганний художній смак Миколи Вінграновського, який про Василя Простопчука сказав так: “Це поет без хімії”. Тобто природний, органічний, без домішків штучної художницької афектації чи епатажності. Згодьмося, таку оцінку видатного Майстра (до речі не вельми щедрого на похвалу) треба заслужити.
Як заслужити й співавторство з Шевченківським лауреатом, ректором Національної академії мистецтв Андрієм Чебикіним: в цьому разі йдеться про книжку любовної лірики Простопчука “Блаженність” (К., “Дніпро”, 2002), розкішно проілюстровану графічними роботами мистця. Дві яскраві творчі особистості зійшлися “на рівні вічних партитур”.
Висока і справжня поезія легко надається для пісні. Недарма у Василевих збірках (до вже згаданих додам “Кажу вам про любов”, “Кленове листя”, “Білі метілі”, “Неминуча”, “Любов тривожніша за осінь”, “Поцілунок трави” та інші) композитори шукають і знаходять суголосні їм естетичні начала. Творчі плоди такої співпраці, здобувши популярність і визнання, відзначено найвищими призами всеукраїнських фестивалів “Пісня року”, “Шлягер”, “Пісенний вернісаж”.
Отже про ліричну поезію Простопчука... Вона з першого погляду – традиційна, без модерних новацій у вигляді “кучерявої” метафористики чи асоціативних шифрограм, що їх нині активно культивують молоді “текстовики”. Зате знаходимо в її емоційно-енергетичному просторі те, що змушує душу озиватися на камертон поетового голосу: невдавану щирість і якусь аж наївно-дитячу довірливість, а ще – не обмежену жодним раціональним застережником сповідальність навіть тоді, коли говориться про речі інтимні. Зауважмо: йдеться не тільки про відкритість ліричного героя перед адресатом своєї чуттєвої уваги, а й воднораз автора перед читачем. Василь не боїться видатися надто відвертим аж до “роздягання” душі. Сказано ж: “поет без хімії”, а соромитися чи остерігатися всього, що є природним, – то вже, даруйте, від лукавого.
Як на мене, сильною й виграшною рисою Простопчука-лірика є й те, що він не сакралізує по-святенницькому тих душевних порухів, котрі в нашій літературі традиційно вважаються “канонізованими” й забороненими для будь-якого сумніву. У віршах “народженого всупереч прогнозам” нерідко пробивається іронічний погляд, скажімо, на кохання з його нематеріальною (а отже – хисткою й невічною) природою. Він мовби провокує читача на гру в “любить – не любить”, у якій залишає за собою роль тонкого диригента, аби раптом не склалося враження прозаїчної компрометації одного з найсильніших, найсвітліших людських почуттів. Можливо тут поетові на допомогу приходить гуморист, і ці дві іпостасі одного автора урівноважують пристрасті довкола вічної в поезії теми. У цьому контексті чомусь на гадку приходить по-доброму дражливий у своїх картинах французький художник-постімпресіоніст Анрі Тулуз-Лотрек. Хоч порівняння, звісно ж, умовне.
І все-таки Василеві не відмовиш у благоговійному схилянні перед Жінкою – матір'ю, коханою, сестрою. Тут він знаходить нові й нові емоційно-смислові барви, нюанси барвів і їхні відтінки, виводячи наші серця зі стану споглядального спокою й налаштовуючи їх на щемку ноту зворушення й замилування нерозгаданою таємницею жіночого єства.
Анітрохи не перебільшуючи творчих заслуг мого друга, мушу сказати, не лукавлячи завперш перед самим собою: без Простопчукового слова годі скласти повне і справжнє уявлення про нашу сучасну поезію, а особливо гумористику. На відміну від декотрих літературних побратимів, він не вважає жанр сатири чимось другорядним, другосортним порівняно з “високою” поезією. На моє переконання, сьогодні в царині гострого і дотепного художнього слова так продуктивно, так результативно й ефективно в Україні не працює ніхто. Річ навіть не в численних Простопчукових виданнях (перелік їх забрав би надто багато місця) – річ у якісному рівні його “несерйозного” письма: воно справді майстерне, сучасне, разюче, привабливе, живе, наснажене чітко задекларованою метою служити “задля добра супроти зла” (Степан Олійник).
Наведу бодай кілька довершених формою та змістом блискіток із чотиритомника Василевих “Непристольних гномів” (давньогрецьке “гнома” – короткий, переважно віршований вислів, афоризм): “Перейшли на “ти” із “ви” через кладочку брови”; “В розумних межах дурості не видно”; “Коли важче народу, легше стати вождем”; “Нас у тім, що пити, не перетопити”;”Люди говорять правду лише перед смертю. А ви що скажете?”; “Ніколи ні плуга, ні рала ніяка сволота не вкрала”;”Що не Мойсей, то фарисей”; “Разом нас уже не багато”; “Тільки в політиці при наявності імпотенції можлива проституція”...
Колись іще за радянських часів мене вразив один Простопчуків (ясна річ, призначений зовсім не для друку) вірш:

Ах, йолки-палки, йолки!
Ах, конференція, з'їзд!
Ти молода комсомолка –
Я не старий комуніст...

Демократичні форми
Стегон, грудей і пліч…
Ми на одній платформі,
Виробленій за ніч.

Який тонкий гумор, який в'їдливий сарказм, який викривальний підтекст короткого й, на перший погляд, безневинного тексту! Так лаконічно, містко й влучно може сказати тільки справжній гранослов. Утім саме доречно навести авторитетну думку лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка, одного з провідних наших літературних критиків Михайла Слабошпицького: “Як відомо, талановитий твір – це відкриття за змістом і винахід за формою. Василь Простопчук справді винаходить для себе суто індивідуальні літературні форми і справді наповнює їх суто своїм художнім змістом. Аби в цьому допевнитися, досить бодай заглянути до котрогось з його томів під назвою “Непристольні гноми”. Це, очевидно, найпомітніші публікації гумору і сатири останніх літ... Такого комічного ефекту, такої сміхової енергії, такого віртуозного володіння жанрами афоризму, максими, сентенції, як у нього, в нашій літературі треба шукати довго”.
Цитувати Простопчука можна за кожної життєвої нагоди й на кожному кроці, бо його книжки гумору й сатири (“Сто волинських бувальщин”, “Сучасні прокльони”, “Торжество справедливості”, “Вдих і видих”, “Подалі від ближнього”, “Третій тост”, “Кардинал Рішає”, “Пірога пирога”, “Клан – кланом”, збірка літературних пародій “Май нейм іст Вас'я” (яку тут іще не згадано?) – то весела, повчальна, реалістична енциклопедія життя сучасної України й одного з чарівних її країв – Волині.
“У щастя людського два рівних є крила – троянди й винорад, красиве і корисне”, – писав видатний і незабутній Максим Тадейович Рильський. Два рівні крила має Муза Василя Простопчука. Нехай же їй буде вільно й натхненно в польоті на орбіті планети з назвою “Українська література”!

Олена РИЖКО28.02.2010

Безперечно, вся поезія Василя Простопчука – це майстерне переплавляння сокровенності змісту у віртуозність форми, блискуча афористичність і філігранна словогра, глибинний відгомін народної уснопоетичної традиції й вишукана інтертекстуальність. Але його інтимна лірика – незміримий Всесвіт, що увібрав у себе всі мислимі й немислимі відтінки «Любові Всевишньої».
Осердям того Всесвіту було й лишається невтомне в «дно дня, дно дна» сягання без остраху перед «краси помильними суддями», вгадування й розгадування жінки, – ба! її – жінки – творення і творення себе самого в жінці. Бо Поет істинний – той, хто живе почуттями межовими, балансуючи на грані Безодні та Ойкумени, наділений мудрістю й безцінним даром розуміння, – завжди Творець правдивий. Саме таким є й Василь Простопчук. І його «Натхнення мовчазне» – гранично-щира сповідь urbi et orbi*, яка нікого не зможе залишити байдужим.


* Urbi et orbi (латин.) – «місту і світові», всім. До загального відома.

Анатолій ДІМАРОВ01.03.2010

Мені стільки присилають книжок прочитати, що я і ради не даю. Але є такі ж талановиті! Ось передали мені чотиритомник Василя Простопчука. Читаю: «Непристольні гноми». Яке оформлення! Я ці чотири томи відразу поклав на свій стіл. Читаю і перечитую. Дуже дотепно. Його не можна читати як роман, а прочитав влучну фразу – роздумав над нею. Мене тепер мало що змушує задумуватися, бо наче все знаю. А Василеві це вдалося. У нього рідкісний талант до афоризмів. Такого майстра в Україні більше й не знаю. Є на Тернопільщині Сорока, але у нього образки з кількох десятків речень. А тут одна-дві фрази – і цілий світ. Найгеніальніша річ у нас, знаєте, яка? Це анекдот. У ньому має грати кожне слово, навіть кома й крапка. Ось таку довершеність знайшов і у Простопчука. Це проза, доведена до досконалості.

Петро БОЯРЧУК10.10.2010

У перекладі з грецької слово gпоте означає розум, знання. В літературному світі гнома – це мудрий вислів, афоризм, викладений у формі двовірша. Історія нагадує, що, наприклад, у Стародавній Греції існувала ціла гноміністична література, що дуже поширеними в минулому були гноми в літературах східних народів, що до гном нерідко вдавалися і поети новітньої доби у європейських державах. Втім на подібні факти ми рідко коли звертаємо увагу. Як і рідко коли замислюємося, чому так часто чи не кожного з нас ваблять лаконічні висловлювання. Хіба не через те, що ніби концентрують в собі мудрість цілих поколінь або ж просто і ненав'язливо привертають увагу до того, що кожен бачить чи не з дня у день, але при тому не помічає чи не розуміє аж доти, доки раптом свідомість не пронизує блискавкою біль за втраченим. Як, наприклад, у Простопчуковому двовірші: «Схаменешся: «Мамо!» // Та вже пізно – мармур». Лише два короткі рядки – а ціла трагедія. І не тому, що вік людини короткий, а з тієї сумної причини, що багатьом із нас, як не прикро, і всенького віку нерідко бракує на те, що мусили би зробити, аби не картатися потім, – «вже пізно». Чому ж не зробили? Хіба не з тієї причини, що, бездумно пропускаючи крізь себе плин днів, якось і не помітили того, про що нагадує інша поетова гнома: «Світло — буйвітром, // Тьма - крадькома». Як світанок – із надихаючою свіжістю та пташиним гамором за вікном, як вечір – із знесилюючою втомою і згасанням. Від світанку людського життя до вечора – час і короткий, і довгий. Але (в цьому переконує історія літератури) небагатьом вдається хоч якусь із численних подій того короткого і довгого воднораз часу втиснути у два афористичні рядки, зміст яких спроможний стати сентенцією, що не втрачатиме актуальності та повчальної сили, можливо, і упродовж довгої-довгої вервечки наступних літ.
Василь Простопчук вже не раз привертав увагу шанувальників української літератури в цілому, і коротких літературних форм зокрема, яскравими афористичними творами, що увійшли до попередніх його книг. Сподобались вони українському читачеві перш за все тим, що, як про ці твори і автор їхній висловився, «Простопчукові фрази – для знищення зарази». Таки ж тієї, що її, на жаль, у нашому повсякденні не бракує. Але нова його збірка афоризмів — «Непристольні гноми» — виходить далеко за межі суто боротьби із «заразою», хоч гострої сатири у ній теж є досить. Я би сказав, «Непристольні гноми» — більше про те, що хвилює кожного дотиком до прихованих у куточках серця чуттєвих струн і змушує їх озватись. Роздумами про віру, про вічне і минуще, про земне і високе, про особисту відповідальність людини за все, що діється на цім світі, бо «...хто, скажи, Боже, // Тобі допоможе?» А ще про те, які ми є і якими б повинні бути. Навряд чи хто скаже сьогодні, скільки, наприклад, висловлено міркувань про Книгу книг, як називаємо Біблію. Та ось читаєш «Слова незрячі, // слова німі, // але гарячі // слова в Письмі» і мимоволі ловишся на думці, що доти такого короткого і влучного афоризму про Святе Письмо зустрічати в українській літературі чомусь не траплялося. Може через те, що, окрім Василя Простопчука, і не сказав чогось подібного ще ніхто? А варто, будучи в храмі Господньому, поспостерігати за тим, хто і з якими почуттями, що таки ж відбиваються на лицях, прикладається до цілувальної ікони, аби збагнути глибинну суть і ось цих рядків: «Від вуст людських ікона // То тепла, то холодна». Бо наче зігрівається, коли приходять до неї з вірою, і холодно байдужіє, коли хтось цілує її, аби лише сповнити ритуал.
А скільки написано найрізноманітніших творів про любов? Ту саму, що полонить і засліплює, що іноді відбирає розум, але завжди додає снаги, що підносить, очищає, звеличує? Про любов, із таємничої цноти і переможної безсоромності якої народжується і виростає майбутнє? Та ось читаєш «Одверті, чуттям простерті... // Любити — не знати смерті» і знову мимоволі ловиш себе на думці, що чогось подібного про найвищу із почуттєвих таємниць буття людського так коротко і влучно в українській літературі ще не сказав, напевно, ніхто. А коли так, то вже й зовсім не риторичною є гнома-запитання «Чого більше у весни — // Невинності? Вини?», оскільки відповідь – не про вину чи невинність, а про одвічну таємницю продовження роду і животворящу її велич. Але навіть при тому, що автори незліченного числа найрізноманітніших за жанрами і обсягами творів віками намагалися відповісти на запитання, що таке любов, Простопчукова гнома на тлі створеного ними — як чиста юнача мрія і незаперечна суть: «Любов, коли в очах // Тебе не вистача».
На окрему увагу заслуговують у «Непристольних гномах» твори, які повноправно можна віднести до громадянської лірики. Власне і «непристольні» вони тільки тому, що не заради красного слівця при якихось застіллях їх виголошувати, хоч і тут будуть доречними, а задля того, аби, читаючи, вбирати їх у свідомість достоту так, як родюча земля бере у себе яре зерно, щоби зродилося з неї і виколосилося життєдайною силою нового врожаю. «Якби не натовп, Христа розп'ято б?» — просто в лоб запитує у читача одна із багатьох в шерезі громадянської лірики гном і, хоче він чи ні, а таки замислюється, якщо здатен іще мислити, над тим, хто ми є і чому «маємо те, що маємо»? Ми насправді вже є народ, чи, вийшовши з імперської кошари, усе ще залишаємось рівнозначною бездумному натовпу електоральною масою, яка сьогодні хитнеться в один бік, завтра – в інший, а позавтра шукатиме винних, аби на них перекласти відповідальність за те, що одержали чи втратили внаслідок свого ж таки хитання, бо і «Все! Остогидло!» — // Не скаже Бидло». Однак «Ти сам у собі єдино // Залишився людиною», — повертає до громадянської свідомості інша Простопчукова гнома і таки знову змушує задуматися над сутністю нашого буття, над проблемами сьогодення, в якому «Люди – до Влади: «Хто ми?» // Відповіді – відомі». А ще — над відповідальністю за день прийдешній, який, дивлячись на нас крізь екологічні катастрофи новітньої доби, щораз тривожніше б'є у скроні одним-єдиним запитанням: «Готує нам Завтра // Знов світ динозавра?»
Зрештою про нову збірку афористичних творів Василя Простопчука можна говорити і говорити, позаяк твори ці торкаються чи не усіх сфер нашого життя. І без сумніву увійдуть до них тим, що спонукатиме читача робити це життя кращим, змістовнішим, результативнішим.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ03.03.2011

ЙОГО РІДНА ТВОРЧА СТИХІЯ
Василь Простопчук.
Непристольні гноми.
Музей-садиба "Подалі від ближнього", 2010.
Очевидно навіть серед найвигадливіших містифікаторів Василь Простопчук буде одним із найвинахідливіших та найвигадливіших. Якби, наприклад, провести поміж них турнір на кмітливість та випродукування оригінальних жанрових контамінацій, то поміж беззаперечних фаворитів чи й переможців змагання ми неодмінно по¬бачили б Василя Простопчука. Йому справді нудно й нецікаво працювати в устале¬них, узвичаєних жанрових рамцях, він щоразу вигадує для себе щось геть несподіване. "Непристольні гноми" – характерний у цьому розумінні епізод із його твор¬чої біографії.
Знаний як лірик, пісняр, гуморист, він з десяток років тому почав активно культивувати короткі віршовані вислови-повчання, відомі з давньогрецької літератури як гноми. Реанімував те, що письменство, здається, геть забуло. І виявилося, що в цьому жанрі не відчутно жоднісінького натяку на якусь анахронічність, він напродив сучасний і філософськи місткий.
Мовознавець Олена Рижко "алгеброю звірила гармонію", тобто провела своєрідну мовознавчу ревізію центонів і гномів Василя Простопчука і відкрила в ньому своєрідне депо неологізмів /"книгиня”, “хабаризований", “васюкізми" і т. ін./.
Простопчук виковує для свого вжитку такі замашні слова, на яких анітрохи не відчутно якоїсь силуваності – вони справді органічні, легко створюють враження свого довгого вікового "стажу". Читаючи їх, навіть і не підозрюєш, що прийшли вони не зі "словникових холоднин". Іван Корсак резонно наголошує, що Простопчука "категорично заборонено читати поспіхом. Бо звичне слово у нього набуває раптом незвичного, не побаченого на¬ми досі відтінку і ще не знаного смаку. Автор на свою творчу голову вибрав чи не найважчий жанр, бо ці "малі форми" потребують колосально великої праці, творчих мозолів та поту. Але ніякі мозолі тут не стануть у помочі, як не буде таланту від Бога... І годі тут щось заперечити: "Непристольні гноми" – це, звичайно ж, рідна творча стихія Василя Простопчука.
Звичайно ж Простопчукові гноми несуть у собі різнохарактерні профілі. Тут і лаконічні присвяти (замість велемовних фейлетонів):

То не пісня звучить...
То Поплавський кричить.

Тут і філософська притча:

"Нам поклоняється й пророк", –
сказав розв'язаний Шнурок».

Або:

Найвірніші друзі ті, які не зраджують собі.

Й абсурдно-пафосне:

"В безсмертя? До нас, будь ласка", –
сказала Посмертна Маска.

Чи сентенції про порядок і підпорядкування речей і стосунків у цьому вельми недосконалому світі:

"Нас доля звела", –
Ярмо до Вола.

Чи афоризми в дусі Станіслава-Єжи Лєца: "Найгірші сподівання справджуються на смертному одрі", "На деякі запитання юності старість уже не спроможна відповісти", "Істину у вині не побачиш тверезими очима", "Спіймав себе на думці й став собою".
Інколи в сатирикові несподівано бере гору лірик:

Повір, душа в раю воскресне,
Пройде печальне і сумне,
І буде щастя наднебесне...
Та не земне...

Уважний читач "Непристольних гномів" легко відчує в цих творах гостру полеміку не тільки політичного чи етичного звучання. Є тут і глибше прихована літературна полеміка, що звучить то в пародійних чи епіграмічних філіппіках, то в несподіваних алюзіях чи ремінісценціях. Простопчук, судячи з цього, добре знається на сучасній літературі. І він справді знає, що й нащо пише. Веселий, безтурботний і легковажний пересміш¬ник — то його ефектна літературна маска. А за маскою...
Гадаю, все, що ховається за маскою, розшифрує для себе читач. Якщо він – справді розумний і справді має почуття гумору.

Павло ЩИРИЦЯ19.03.2012

Про «Непристольні гноми» Василя Простопчука
Василь Простопчук винайшов для себе суто свій жанр - «гному», що означає короткий, часто повчальний вислів (жанр абсолютно забутий на сьогодні). Але гнома не просто механічно відроджена, витягнута з запасників історії на світ Божий. Простопчук насичує цей жанр сатиричним зарядом, збагачує сьогоднішнім змістом, який пропонує читачеві побачити реалії життя крізь побільшувальні лінзи іронії, гротеску, а то й - абсурду.
Усі публікації «Непристольних гномів», мали широкий читацький відгомін і виразний критичний резонанс. Високу оцінку твори Василя Простопчука здобули у Віктора Баранова, Анатолія Дімарова, Івана Корсака, Михайла Слабошпицького. Всі вони засвідчили в друці своє прихильне ставлення до «Непристольних гномів» Василя Простопчука. Адже це справді унікальне явище в сучасній українській гумористиці і сатирі.

Галина ГРИЦЮК01.03.2013

„Непристольні гноми” – книга надзвичайно вагома. Тут стільки міркувань, повчань, що не вмістити і в багатьох томах. Кльово! Знаю жанри гумору, сатири... А це щось інше... Досконаліше, ближче... Новизна! Мо-ло-дець!

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ17.07.2014

З гномою на пару
Характер Василя Простопчука відчуваю в кожному його рядку.
Василь – і життєлюбний, і доброзичливий, і глибоко іронічний, і скептичний, і подеколи загонистий. Це якщо говорити про речі екзистенціальні. Він із тих, хто живе справді на повну силу, чаруючись красою, що її знаходить там, де інші – поверхові й короткозорі, – бува, не бачать і не відчувають.
Шляхетна іронія рятує його від голосної патетики – і вінне поривається на котурни (що зчаста властиво для деяких життєлюбів). Він зазвичай ховається за дотеп, анекдот, усе зводить до гумору. Тому з ним необтяжливо і весело. Очевидно, йому зовсім невсилки бути нудним.
Отакі і його твори. Хоч у них і йдеться про вельми серйозні, а незрідка й потворні чи ганебні речі, він аніде не збивається на лайку й не висловлюється гнівливо. Хіба що може вистрелити блискавичною інвективою. А найчастіше покаже все те в сатиричному забарвленні, що викличе в читачавідповідне ставлення до зображеного.
Гноми, що їх так послідовно культивує в своїй літературній роботі Василь Простопчук, видаються найсуголоснішим його душі й ментальності жанром. Вони дають Василеві змогу лишатися самим собою. Це справді його творча стихія. Коротко. Влучно. Дотепно. Артистично.
Отак із гномою на пару – він і йде по життю в останні десятиліття. І в них обох – цілковите порозуміння й гармонія стосунків.